Як виховувати дитину: книжка Лесгафта «Сімейне виховання дитини та його значення»

Дитина, яка ще торік розповідала все підряд, раптом починає брехати через дрібниці. Дівчинка з бездоганними манерами виявляється жорсткою з тими, хто слабший. Хлопчик, який ліз обійматися, тепер рахує тільки власну вигоду. Дорослий у цей момент зазвичай бере книжку за книжкою про те, як виховувати дитину, — а отримує набір прийомів: хвалити так, карати отак, домовлятися за такою-то схемою. Прийоми не спрацьовують, і річ не в тому, що вони погані. Вони відповідають не на те запитання. Петро Францович Лесгафт у праці «Сімейне виховання дитини та його значення» починає з іншого кінця: спершу зрозуміти, що за дитина перед вами і звідки взялося те, що вас лякає, і лише потім вирішувати, що з цим робити.

Перша вимога — розуміти дитину, а не керувати нею

Лесгафт формулює це просто на початку книжки. «Найсуттєвіша вимога, яку необхідно поставити вихователю й учителю, що бере на себе обов’язок керувати дитиною, яка вступає до школи, — це щоб він розумів дитину, її психічні відправлення, а також її індивідуальні властивості», — пише він. І тут-таки пояснює, що буває без цього: не знаючи умов психічного розвитку дитини, дорослий «може щохвилини стати в глухий кут перед проявом тієї чи іншої риси вдачі вихованця, не зуміє знайти основної причини даного вчинку».

Звідси практичний висновок, заради якого варто читати далі. Будь-яка порада про те, як виховувати дитину, працює лише після того, як знайдено причину конкретної поведінки. Поки причину не знайдено, ви дієте на симптом: дитина перестає брехати при вас і починає брехати обережніше. Книжка Лесгафта — не збірка прийомів, а спосіб дістатися причини.

«Зіпсутість» — це результат, а не природа дитини

Далі йде найнезручніша для дорослого частина. Лесгафт зауважує, що в разі невдачі вихователі «охоче звалюють усе на горезвісну „спадковість“, на „природжену зіпсутість“ дитячої натури або ж на втіху собі та іншим посилаються на якісь невловимі впливи, яких нібито не можна ні передбачити, ні уникнути».

Його власний висновок протилежний: «„зіпсутість“ дитини шкільного чи дошкільного віку є результатом системи виховання, за яку розплачується все-таки один вихованець». І ще жорсткіше: «У переважній більшості випадків не природжена тупість (моральна чи розумова) дитини, а педагогічні помилки готують дитині гірке майбутнє, залишаючи на її особистих проявах і звичках незгладимі сліди моральної зіпсутості та розумового безсилля».

Звучить як звинувачення, але по суті це добра новина. Спадковість ви змінити не можете, а систему, яка щодня повторюється у вас удома, — можете. Ярлик «таким уродився» закриває питання, пояснення через середовище його відкриває.

Шість шкільних типів: не ярлики, а сліди середовища

Основна частина книжки — опис типів дітей, які впізнаються вже в перші шкільні місяці. У виданні їх шість, і кожен розібрано разом із тією домашньою обстановкою, що його породжує. Сам автор описує завдання так: «У цьому етюді представлено головні типи дітей, які доводиться спостерігати при появі їх у школі, і за можливості з’ясовано зв’язок, що існує між спостережуваними типовими проявами та умовами, за яких діти розвиваються в сім’ї».

Важливо, як він до цих типів ставиться. Лесгафт називає свою працю антропологічним етюдом і чесно застерігає: «Результати наведених спостережень ще дуже неповні», а подано їх «лише для того, щоб викликати дальші спостереження та перевірки». Тобто тип — це не діагноз і не тавро, яке можна повісити на дитину й заспокоїтися. Це опис середовища, що проявилося в поведінці. Читаючи, ви впізнаєте не так дитину, як повторювані сцени у власному домі — і розумієте, яку саме сцену треба перестати розігрувати.

«Учити» — не означає «стягнути, покарати, пригрозити»

Ще одне спостереження Лесгафта влучає точно в батьківську практику: уся справа виховання і в сім’ї, і в школі часто зводиться до того, що дитину треба вчити, «причому під словом „вчити“ нерідко розуміють: стягнути, покарати, пригрозити». І далі він пояснює, чому так триватиме: доки дорослі діють «зовсім наосліп, за рутиною, не даючи собі звіту в кожному кроці», доки не «пізнати себе», не привчитися пов’язувати причину з наслідком, примусові прийоми нікуди не подінуться.

Практично це означає, що перший крок робиться не з дитиною, а із собою: розібрати власні автоматичні реакції. Що саме ви робите, коли втомилися? Що відбувається вдома тієї миті, коли дитина збрехала? Доки ці сцени не розібрані, будь-яка нова методика лягає поверх старої рутини й розчиняється в ній за тиждень.

Розсудок і розум: чому зручний відмінник може не вміти думати

У вступі Лесгафт розводить дві властивості, які в побуті злипаються в одне слово «розумний». Розсудок він визначає услід за Кантом: «здатність судження, тобто здатність порівнювати відношення різних уявлень»; його продукт — знання та досвідченість. Але, попереджає автор, діяльність, що спирається лише на це, «буде в усіх відношеннях наслідувальна, а не самостійна, творча», бо вона нічого не додає до готових зразків, а тільки обирає з них відповідний.

Розум — «здатність виводити висновки з засновків», робота відстороненим мисленням, і розвивається він, за Лесгафтом, «при повільному й наполегливому, поступовому та послідовному розборі засвоєних знань і думок». Саме з ним пов’язана воля: «тільки розумом викликається вольова діяльність, самостійна, творча». А завершується все фразою, яку варто перечитати двічі: «людина може прожити все своє життя, не розвинувши в себе цієї здатності».

Ось тут і стає видно, як сімейне виховання впливає на формування особистості дитини, — у найбуквальнішому сенсі. Якщо вдома цінується швидка правильна відповідь, тренується розсудок: дитина чудово відтворює зразки і зручна дорослим. Повільний розбір — чому саме так, а не інакше; що звідси випливає — тренує розум, а разом із ним і волю. Різниця проявиться не в чверті, а через п’ятнадцять років, коли знадобиться рішення, якого немає в готових зразках.

Нудьга та перевтома: фізіологія замість моралі

Лесгафт пояснює дитячі стани через роботу тканин, а не через характер. Позитивне задоволення, за його описом, супроводжує відповідність між витратою й накопиченням сил і «виражається насолодою — почуванням, що супроводжує посильну працю». Позитивне страждання — це надлишок витрати, і воно «виражається втомою, виснаженням і навіть знемогою». А негативне страждання виникає навпаки, при надлишку накопичення: воно «викликається позбавленням звичного подразника й виражається потребою діяльності».

Перекладіть це на вечір буденного дня — і багато що стане на місце. Дитина, у якої шість гуртків, не «лінується», а виснажена: витрата обігнала накопичення. Дитина, якій немає чим зайнятися, не «капризує» — у неї та сама потреба діяльності, і вона все одно кудись виллється, питання тільки куди. А ключове слово тут — посильна праця: задоволення дає не відсутність навантаження й не рекордне навантаження, а навантаження за силами. Поруч Лесгафт дає й визначення, корисне батькам підлітка: «Пристрасть є настирливе або вкорінене бажання».

Чому вирішує сім’я, а не школа

Із цього виростає головна теза книжки: поведінка дитини — не випадковість і не вирок природи, а відображення середовища, у якому вона жила, росла, спостерігала, наслідувала і пристосовувалася. І вирішальним середовищем автор вважає не школу, а сім’ю — школа лише проявляє те, що склалося раніше. Праця «Сімейне виховання дитини та його значення» відома за виданням 1911 року, але саме ця теза за сто з гаком років не застаріла: вона так само незручна і так само перевірювана.

Перевіряється вона просто. Візьміть одну рису, яка вас у дитині непокоїть, і пошукайте, де вона могла побачити її в готовому вигляді — у чиїх словах, у чиїй інтонації, у чийому способі виходити з конфлікту. Найчастіше шукати доводиться недалеко.

Як читати цю книжку сьогодні

Це не посібник із вправами, і від неї не треба чекати готових сценаріїв. Сімейне виховання дитини та його значення — 216 сторінок у твердій палітурці, і написані вони мовою початку минулого століття: довгі періоди, фізіологічні відступи про провідники та м’язові скорочення. Ці відступи можна читати по діагоналі — вони потрібні авторові як фундамент, а не як зміст. Заради чого читати повільно, то це заради розбору типів і заради тих місць, де Лесгафт пояснює, з якої домашньої сцени виростає конкретна риса.

Читачеві, якому важливі саме перші роки, поруч стоїть Після трьох уже пізно Масару Ібуки, а з книжок про виховання дітей, де навчання виводиться з психофізіології дитини, — Навчання дітей з урахуванням психофізіології: збірка про те, як різний психофізіологічний профіль змінює те, що дитині дається легко. Але починати логічніше з Лесгафта: решта лягає на його рамку, а не навпаки.

І останнє, що варто винести з книжки. Лесгафт ніде не обіцяє, що саме лише розуміння все виправить. Він лише знімає з дитини ярлик і повертає дорослому відповідальність разом із можливістю щось змінити. Батькам, які дійшли до питання про те, як виховувати дитину, це й дає перший робочий крок: перестати шукати несправність у дитині й подивитися на систему, у якій вона росте.