Лихварство — що це таке простими словами і чому кредит завжди в плюсі

Знайома ситуація: узяли в банку споживчий кредит на не найбільшу суму, а за рік-два, підрахувавши всі платежі за графіком, виявили, що віддали майже в півтора рази більше, ніж брали. При цьому нічого не трапилося: робота йшла своєю чергою, гроші витратили саме так, як планували. Просто так влаштований договір — сума переплати в ньому заздалегідь відома і не залежить від того, як складуться справи в того, хто позичив. Слово, яким здавна називали такий спосіб давати гроші в борг, — лихварство, і це не лайка з підручника історії, а фінансовий механізм, який працює й сьогодні.

Внутрішній Предиктор в аналітичній записці «"Грижу" економіки слід "вирізати"» розбирає саме це: як влаштований ринок кредитів і чому відсотки за ним — не дрібна технічна деталь, а причина, через яку у частини суспільства фінансові справи йдуть угору практично за будь-якого розкладу, а в решти накопичується борг, віддати який у принципі неможливо. Далі — по порядку, що стоїть за цим терміном і яку логіку в ньому знаходять автори.

Лихварство — що це таке простими словами

Лихварство — це видача грошей у борг за умови, що позичальник поверне більше, ніж узяв, причому розмір цього «довіска» зафіксований заздалегідь і жодним чином не пов'язаний із тим, чи приніс позичений капітал реальну користь. Узяли кредит на бізнес, а бізнес не пішов — переплата все одно належить. Узяли на лікування — переплата та сама. Лихварство простими словами — це дохід не за працю і не за реальний результат, а за сам факт тимчасового володіння грошима, які хтось не може повернути без затримки.

Звідси й різниця зі звичайним торговим прибутком. Продавець ризикує: товар може не продатися, попит — упасти, конкурент — запропонувати дешевше. Кредитор у такій конструкції не ризикує майже нічим — про це далі буде окрема розмова, — і саме тому століттями лихваря в громадській думці тримали окремо від купця чи ремісника, навіть якщо зовні обидва просто «заробляли грошима».

У записці є характерне уточнення: інвестиційні та накопичувальні фонди, які обіцяють вкладникам зберегти й примножити їхні заощадження, зазвичай лихварством не називають — начебто гроші не видаються напряму під розписку. Але по суті це той самий гріх лихварства, тільки через посередника: фонд збирає накопичення безлічі людей і так само пускає їх в обіг під відсоток, просто кінцевий кредитор прихований за вивіскою керівної компанії.

Позичковий відсоток: плата, яку беруть до всякого результату

Технічний термін для того самого фіксованого «довіска» — позичковий відсоток. Це умова отримання кредиту, яка заздалегідь закладає вилучення певної суми в позичальника, незалежно від того, наскільки прибутковою виявиться справа, заради якої він позичав. У цьому й полягає суть: звичайна угода купівлі-продажу оцінює користь постфактум, а кредит під відсоток призначає ціну наперед, ще до того, як щось вироблено чи продано.

Тому пояснення «позичковий відсоток — це просто плата за користування чужими грошима, як оренда» неповне. Оренда квартири не зростає автоматично, якщо орендар раптом розбагатів, і не утворює боргу, який не можна закрити, якщо він зубожів. А в кредитно-фінансовій системі, де діє позичковий відсоток, такий перекіс закладений у саму схему розрахунку — і саме тут починається найцікавіше з погляду того, як це позначається не на одному позичальнику, а на економіці загалом.

Чому ринок кредитів майже ніколи не залишається в мінусі

У записці наводиться спостереження: поки діє позичковий відсоток, сальдо ринку кредитів у його обміні з рештою ринків економіки практично завжди позитивне, а в усіх інших ринків сукупно — негативне. Простіше кажучи, банківська система як ціле системно не може програти, навіть коли окремі банки розоряються, — за рахунок того, що кожен виданий кредит за визначенням повертається з довіском, а от у позичальників підсумковий баланс так не влаштований: у одних вийде повернути із запасом, у інших — ні.

З цієї асиметрії випливає те, що в тексті називається завідомо неоплатною заборгованістю: у суспільстві постійно існує певний обсяг боргу, який фізично нічим закрити, — просто тому, що загальна сума відсотків, яку потрібно повернути банкам, більша за суму грошей, реально випущених в обіг. Цей обсяг нікуди не дівається, він лише перерозподіляється між людьми й підприємствами: хтось тоне в переплатах трохи менше, хтось трохи більше, але загальна яма сама по собі не зникає.

Звідки взялася звична сьогодні банківська система

В історії, яку простежує записка, ця конструкція склалася не одразу і не мирно. Автор описує давній конфлікт двох порід господарів життя: земельної аристократії, яка тримала владу через землю й підданих, і трансрегіональної лихварської аристократії, чиє багатство трималося на кредиті й борзі. Земельні клани не змогли або не захотіли очолити опір фінансовій владі, що зростала, — і програли конкурентам, які профінансували зміну державних еліт під час європейських революцій Нового часу.

Отримавши таким чином контроль над державним апаратом, лихварські клани закріпили за собою право емісії грошей і побудови кредитної системи за власними правилами — включно з переходом від золотих і срібних монет до паперових, а згодом і безготівкових грошей, які самі собою не мають цінності поза довірою до системи, що їх випустила. Так приватна практика давати гроші в борг під відсоток перетворилася на устрій, на якому тримається вся сучасна банківська система.

Біржа й акції — той самий прийом у пристойному костюмі

Окрема частина записки присвячена вторинному ринку акцій — тому самому, обвал якого наприкінці жовтня 1997 року і підштовхнув автора взятися за перо. На перший погляд купівля акцій не схожа на видачу кредиту під відсоток: дивіденди — це частка від реально отриманого прибутку компанії, а не заздалегідь обумовлена сума. Але коли сумарні виплати за акцією за роки володіння перевищують суму, витрачену на її купівлю, механізм по суті зближується з лихварством: власник паперу отримує дохід не від власної праці й не від ризику у виробництві, а від самого факту володіння правом на чужий прибуток.

Записка називає це «грижею» економіки — розрослим сектором спекулятивних ринків, який живиться за рахунок реального виробництва, але формально в ньому не бере участі. Так само, як справжня грижа випирає з тіла, залишаючись при цьому його частиною, вторинний ринок «цінних паперів» і ринок лихварських кредитів зрослися з виробничо-споживчою системою настільки, що їхні проблеми — обвали, кризи, банкрутства — б'ють по всіх, зокрема і по тих, чиї акції взагалі не котируються на біржі.

«Вирізати», а не терпіти до ускладнень

Із назви записки — «"Грижу" економіки слід "вирізати"» — зрозумілий і висновок, до якого йде автор: раз проблема системна, а не в окремих недобросовісних банкірах, лікувати її точковими заборонами марно. Медична метафора обрана не для красного слівця: грижу можна видалити заздалегідь, у плановому порядку, а можна дотягнути до її защемлення — і тоді операція буде значно болючішою для всього організму. З економікою, попереджає записка, відбувається те саме: чим довше спекулятивний сектор зростає безконтрольно, тим важчою буде криза, коли його умисно «защемлять», — записка прямо порівнює такий сценарій з минулими обвалами, влаштованими навмисно, а не тими, що сталися самі собою.

Запропонована альтернатива радикальніша, ніж просто справедливіше ділити кредит: записка наполягає на ліквідації самого позичкового відсотка й переведенні кредитування на безвідсоткову основу, де гроші розподіляються не за формальною ознакою платоспроможності під відсоток, що зростає, а виходячи з реальної доцільності для виробництва — кому і на що дійсно потрібні кошти, а не хто здатен запропонувати банку найвищу ставку. За такої схеми банківський сектор повертається до складу реальної економіки, а ринок кредитів як окремий, що живе за власними спекулятивними законами сегмент, просто перестає існувати.

Навіщо читати саму записку

Переказ неминуче спрощує: в оригіналі міркування підкріплене графіками, формулами знерозмірнених фінансових потоків і розбором конкретних прикладів на кшталт гонконгської фінансової кризи 1997 року — там показано, як саме «грижа» здатна перетягнути на себе управління реальною економікою, якщо її вчасно не зупинити. Робота «Грижу економіки слід вирізати» коротка — її реально прочитати за один вечір, а не розтягувати на тиждень.

Якщо тема кредитно-фінансової системи взагалі цікава, у авторського колективу є й інші роботи, які розбирають її докладніше і з інших боків, — усі вони зібрані на картці книги в Умних книгах, там-таки вказано обсяг видання і формат, якщо потрібно вирішити, читати паперову версію чи електронну.