Що таке соборність простими словами: розбір поняття і суті

Робоча нарада, де ніхто не сперечається вголос, але й не погоджується по-справжньому: усі чекають, що скаже начальник, кивають і розходяться кожен зі своєю думкою при собі, а за тиждень з'ясовується, що завдання зрозуміли по-різному. І для контрасту — стихійна бригада сусідів, яка після урагану без жодного керівника за пару годин розчищає двір і лагодить дах, бо кожен сам побачив, що потрібно зробити, і просто взявся до справи. Різниця між цими двома картинами і пояснює, що таке соборність — старе слово, яке у звичайній мові майже не вживають, а даремно: воно показує, чому одні групи тримаються разом навіть без начальника, а інші розвалюються при першій же незгоді, навіть якщо начальник суворий.

Слово з XIX століття, яке зарано списали в архів

Ідея соборності не нова: термін у філософію ввів у XIX столітті Олексій Хом'яков, коли намагався пояснити, чим єдність віруючих відрізняється від єдності натовпу чи армії: не підпорядкуванням одному центру, а вільною згодою множини воль навколо спільної правди. Відтоді слово прижилося в богословських і філософських текстах, але звідти майже не вийшло в повсякденну мову — і стало сприйматися як гарна, але абстрактна категорія, з тих, що завчають до іспиту й благополучно забувають. Авторський колектив Внутрішнього Предиктора в роботі «Алгоритміка соборності: Бог, люди, плин Життя» заходить з іншого боку: не переказує історію терміна, а розбирає, з яких конкретних дій людини соборність складається на практиці — і чому саме цих дій найчастіше й бракує.

Соборність — це згода знизу, а не команда згори

Ключове розмежування книги — між соборністю та егрегором. Егрегор, як колективна психіка групи, здатен затягувати людей у спільне русло попри їхню волю й розуміння того, що відбувається, — подібно до того, як вир на поверхні води затягує в себе предмети. Соборність влаштована рівно навпаки: вона породжується виключно своїми учасниками і тримається не на організаційній схемі, а на особистій вірі кожного. Людина входить у неї, коли, віруючи Богу і намагаючись утримувати себе в живому діалозі з Ним по життю, по-перше, підтримує своєю волею і доступними їй засобами тих, хто, на її погляд, теж щиро намагається діяти в руслі Божого Промислу, а по-друге, допомагає увійти в цю саму згоду іншим людям — не пригнічуючи і не підміняючи їхню волю, а довіряючи Богу перебіг подій у їхньому і у власному житті. Практичний висновок звідси зачіпає найболючіше місце будь-якої команди: соборність не можна запровадити наказом, регламентом чи посадовою інструкцією. Скільки не розписуй на папері правила спільної роботи, без особистої віри і усвідомленої згоди кожного учасника вийде щонайбільше її імітація, яка тримається рівно до першої серйозної перевірки на міцність.

Чим це відрізняється від натовпу і роботи «з-під палиці»

Уявіть чергу в касу, яка раптом одностайно освистує охоронця, хоча хвилину тому ніхто з присутніх не мав до нього претензій, або нараду, де рішення ухвалюють не тому, що хтось навів довід, а тому, що першим підняв руку найгучніший голос у кімнаті, — це якраз приклад егрегоріальної, стадно-зграйної злагодженості, а не соборності. Вона теж дає відчуття єдності, часом дуже сильне, але тримається на спільному збудженні чи на тиску обставин, а не на особистому розумінні кожного учасника, навіщо він узагалі тут. І тому така єдність розсипається саме тієї миті, коли емоція спаде або контроль ослабне: вчорашні однодумці раптом виявляють, що взагалі-то хотіли різного. Соборність у цьому сенсі менш ефектна, зате стійкіша: оскільки вона тримається на усвідомленій згоді, а не на спільному адреналіні, вона переживає і стрес, і відсутність зовнішнього нагляду.

Чому не можна просто домовитися бути заодно

Далі в книзі розбирається, що найчастіше заважає такій згоді скластися, — і це не зла воля окремих людей, а особливість мислення, яку автори називають «Я-центричним» світоглядом: кожен вибудовує картину подій навколо власної правоти і сприймає думки, що не збігаються з нею, як замах на неї. Звідси — різниця калейдоскопічного і мозаїчного погляду на світ: в одної людини відомості про життя лежать розрізненими скельцями, кожне саме по собі, і вона готова обстоювати будь-яке з них як остаточну істину; в іншої ті самі відомості складаються в зв'язну, рухливу картину, яка здатна вмістити і чужий досвід, не розвалюючись на шматки. Соборність можлива тільки між людьми другого типу — не тому, що вони в усьому згодні, а тому, що обидва готові уточнювати власну картину, а не обстоювати її будь-якою ціною. Практично це означає: перш ніж вимагати злагодженості від команди чи родини, варто чесно запитати, у скількох її учасників картина подій узагалі складається в ціле, а не в розсип окремих образ і претензій.

Один біт інформації, якого бракує, вирішує суперечку

У книзі є приклад, який варто запам'ятати саме через його практичність: загибель «Титаніка», про яку частіше згадують після фільму Джеймса Кемерона 1997 року, ніж у її реальному технічному сенсі. Єдиний обов'язок спостерігача на носі корабля — щомиті розв'язувати просту невизначеність: перешкода по курсу є чи немає. Це рівно один біт інформації, «так» або «ні», але саме його брак обернувся катастрофою. Книга проводить ту саму логіку в галузь особистих суперечок: те, що виглядає як чужа впертість у суперечці, нерідко насправді — брак одного конкретного факту чи зв'язку, який інша сторона вже побачила, а ця поки ні. Авторський колектив називає здатність вчасно отримати таку інформацію, якої бракує, розрізненням і прямо посилається на коранічну формулу (сура 8:29): Розрізнення дається тому, хто благоговіє перед Богом, — тобто остерігається викликати Його несхвалення. Увесь цей хід міркування — від природи егрегора до цього прикладу з розрізненням і до моральних мірил, на які зрештою все спирається, — авторський колектив крок за кроком розгортає в роботі «Алгоритміка соборності: Бог, люди, плин Життя». Практичний сенс розрізнення простий: замість того, щоб додавлювати свою думку з новою силою, частіше варто пошукати саме той факт, якого бракує, — і для себе, і для опонента.

Соборність вимагає мінімуму влади над собою

У книзі прямо сказано: соборність — не самоціль і не зовнішній ідеал, до якого треба прагнути заради самого прагнення, а підмога особистісному розвитку, доступна кожному, але така, що вимагає певного мінімуму влади людини над самою собою. А для цієї влади потрібно спершу знати, відчувати і розуміти будову власної психіки — передусім те, як у ній співвідносяться свідомість і ті рішення, які ухвалюються поза усвідомленим контролем. Висновок із цього практичніший, ніж здається на перший погляд: починати варто не зі спроб зробити злагодженою команду чи родину, а з чесного розбору того, що у власній поведінці керується обдуманим рішенням, а що — звичкою, роздратуванням чи чужим настроєм, підхопленим на автоматі.

Від ідеї — до того, як люди говорять одне з одним

Завершальна думка книги повертає розмову з філософії до найзвичайнішого: соборність тримається не лише на внутрішньому налаштуванні психіки кожного учасника, а й на прямому спілкуванні людей одне з одним — причому на спілкуванні певної культури, яка помітно відрізняється від тієї, що підтримується в натовпо-«елітарному» суспільстві, де про статус домовляються раніше, ніж про сенс. Іншими словами, усе сказане вище перевіряється в найзвичайнісінькій розмові: чи чує людина співрозмовника, чи чекає своєї черги говорити, чи готова уточнити свою позицію, чи лише захищає її. Саме з цього боку — через культуру спілкування як продовження внутрішньої роботи над собою — тема соборності логічно переходить у практичну площину, яку варто розбирати вже окремо.

Подивитися обсяг, формат видання і зміст можна на картці в Умних книгах — там само видно, чи доступна електронна версія для читання одразу.