«Концептуальна влада» Єфімова: розгадка таємних алгоритмів управління

Про концептуальну владу зазвичай говорять двома способами: або як про конспірологічну страшилку про таємних господарів світу, або як про термін, який без годинної лекції не пояснити. Книжка Віктора Єфімова влаштована інакше — вона намагається показати механізм на пальцях, за сотню з невеликим сторінок і без академічного апарату. Нижче розберемо, що таке концептуальна влада, які шість пріоритетів управління описує автор, звідки в книжці взялися «бджолярі» і кому цей текст справді знадобиться, а кого лише роздратує.

Що таке концептуальна влада простими словами

Єфімов визначає її двояко: це влада ідей — і влада людей, які цими ідеями володіють. По-перше, ідеться про владу самої концепції — системи ідей, за якою суспільство живе, — над масовою свідомістю. По-друге, це влада тих, хто здатен породжувати в суспільстві процеси, розтягнуті на багато поколінь і такі, що течуть за заздалегідь розробленим задумом.

Звідси її головна особливість: вона не виглядає як влада. У неї немає будівлі, посади, бюджету й передвиборчої програми. Вона не наказує — вона задає рамку, всередині якої будь-яке рішення видається природним. Голосування, реформа, суперечка в коментарях відбуваються вже всередині правил, які хтось сформулював раніше й не виносив на обговорення.

Що це змінює для вас: звичне питання «хто при владі» виявляється другорядним. Точніше запитати, хто задав правила гри і за чиїм задумом нормою вважається те, що ми називаємо здоровим глуздом. Поки цей рівень не розрізняють, будь-які перестановки нагорі змінюють виконавців, але не сценарій.

Шість пріоритетів управління: те, що сьогодні називають гібридною війною

Смислове ядро книжки — шість пріоритетів узагальнених засобів управління. Авторський колектив Внутрішній Предиктор вибудував їх за одним принципом: що вищий пріоритет, то повільніше він спрацьовує і то невідворотніші наслідки.

• Перший, методологічний. Світогляд і спосіб розпізнавати явища. Задає, що людина взагалі здатна побачити й пов'язати між собою.
• Другий, хронологічний. Порядок подій і фактів. Хто вибудовує хронологію, той визначає, що з чого виросло.
• Третій, фактологічний. Самі факти, віровчення, ідеології — те, у що пропонується вірити і що вважати доведеним.
• Четвертий, економічний. Гроші й фінансова система як спосіб керувати без жодного прямого наказу.
• П'ятий, зброя геноциду. Засоби, що вражають майбутні покоління: від алкоголю та інших наркотиків до втручання в генетику.
• Шостий, військовий. Зброя у звичному розумінні слова — те, що руйнує інфраструктуру і вбиває живих людей.

Єфімов викладає цю схему коротко й без академічних осторог — терміни вводить принагідно, на побутових прикладах. Сам механізм підпорядкування він зводить до однієї фрази: «У цій схемі просто створюються умови, коли кожен у міру розуміння працює на себе, а в міру нерозуміння — на того, хто розуміє більше». Логіка схеми така: армія працює на шостому пріоритеті, тобто на найпомітнішому і найслабшому. Програш на четвертому чи третьому пріоритеті не супроводжується вибухами, а результат дає той самий — і розтягнутий у часі настільки, що зв'язок причини й наслідку перестає читатися. Сучасне словосполучення «гібридна війна» описує приблизно те саме явище, тільки іншими словами і на пару пріоритетів дрібніше.

«Бджолярі»: головний образ книжки

Далі автор переходить до того, заради чого книжку й написано. Єфімов виходить із того, що глобальні алгоритми управління, відомі із системних знань давніх, домінували на Землі понад три тисячі років і стали непрацездатними на межі тисячоліть — через зміну логіки соціальної поведінки, яку в Біблії описано як Апокаліпсис. Ці алгоритми дозволяли тим, кого автор називає «бджолярами», віками утримувати населення в режимі злиденного існування.

Образ дібрано точно, і в ньому вся думка книжки: бджоляр не воює з бджолами, не ненавидить їх і не будує проти них змови. Він просто влаштовує вулик так, щоб мед забирати було зручно. Єфімов спеціально обумовлює: за тим, що відбувається, немає змови — є схеми зовнішнього управління, не осмислені тими, до кого їх застосовують. Окремо автор звертається до жінок — до тих, хто гостріше відчуває загрозу генетиці власної родової лінії.

Чому це важливіше за теорію змови: змову шукають у кабінетах, а нерозуміння живе в головах і в побутових звичках. Перше виявити неможливо, друге можна змінити — і книжка «Концептуальна влада» адресована саме тим, хто готовий почати з себе, а не з пошуку винних.

Як розоряють держави: школа, екран і кадри

Повна назва книжки — «Концептуальна влада: просто про складні механізми розорення держав» — сама по собі пояснює її завдання. Розорення тут не про бюджетний дефіцит. Ідеться про впровадження чужих концепцій, про руйнування освіти, історичної пам'яті та кадрового суверенітету — тобто про механізми, які працюють на верхніх пріоритетах і тому не виглядають як ворожі дії.

Автор послідовно веде до незручного висновку: руйнування починається не на вулиці й не на кордоні, а в школі та на екрані. Через освіту програмується спосіб мислення, через культуру й релігійні уявлення — поведінка та припустимі бажання. Звідси й головна теза книжки: суверенітет неможливий без власної концепції розвитку. Держава, що живе за чужим задумом, приречена обслуговувати чужі інтереси, навіть коли щиро вважає, що діє сама.

Для читача це перекладається у простий критерій. Якщо реформа пояснюється словами з чужого словника і спирається на чужі критерії успіху — її вже проведено на верхньому пріоритеті, задовго до першого засідання.

Чому книжка така тонка — і кому це плюс

«Концептуальна влада» вийшла 2003 року й займає трохи більше за сотню сторінок. Це не монографія і не курс: перед вами короткий виклад, написаний людиною, яка звикла пояснювати складне аудиторії без підготовки.

Такий формат — свідомий розмін. Тут не знайти ні апарату посилань, ні докладних доведень: тези подано як готові твердження, і перевіряти їх читачеві пропонується самому, за іншими роботами. Натомість книжку можна прочитати за вечір і після цього зрозуміти, про що взагалі сперечаються люди, які вживають слова «предиктор», «пріоритети» та «концептуальне управління». Як перший вхід у КОБ цей текст працює краще за багато товстих томів — просто тому, що його дочитують.

Що читати потім: від брошури до монографії

Якщо після Єфімова тема не відпустила, наступний логічний крок — Феномен концептуальної влади. Це вже монографія Ігоря Солонька, що виросла з дисертації, захист якої офіційно затвердили 2009 року: там ту саму тему розібрано академічно — сутність цього виду влади, роз'яснення шести пріоритетів, застосування достатньо загальної теорії управління в реальному часі, структурний і безструктурний способи впливу на суспільство.

Інший напрям — від механізмів до людини. Книжка Єфімова Глобальне управління і людина розбирає, як та сама логіка доходить до приватної біографії: через культуру, телебачення та освіту. Порядок читання має сенс саме такий: спершу коротка книжка про механізм, потім розгорнутий розбір, потім розмова про те, що з цим робити особисто вам.

Кому книжка не підійде

Вона розчарує тих, хто чекає доказової бази: багато що подано тезово, і частину тверджень доведеться прийняти як авторську позицію або відкласти до перевірки. Не підійде вона й тим, хто шукає спокійний академічний розбір: автор відверто полемічний — сперечається з конкретними економістами та політиками, роздає оцінки й не приховує свого боку. Це памфлет, а не безсторонній аналіз.

І зовсім погано книжка лягає на звичку читати заради підтвердження того, що вже думаєш. Єфімов майже одразу переводить розмову із зовнішніх ворогів на читача: механізм, про який він пише, тримається не на чиїйсь злій волі, а на небажанні розбиратися. Це неприємна позиція, і в цьому її цінність.

Що лишається після читання

Головне, що дає ця невелика книжка, — не список винних, а звичка ставити інше запитання. Не «хто це зробив», а «у чиїй концепції це виглядає нормально». З таким запитанням новини читаються інакше, реформи перестають дивувати, а слова «так заведено» перестають бути відповіддю.

Далі починається робота, якої за читача ніхто не зробить: розрізняти рівні, на яких пояснюють те, що відбувається. Концептуальна влада тим і тримається, що розрізняти їх незвично й ніби ні до чого — доки одного разу не стане очевидно, що саме там усе й вирішувалося.